Любов, яку неможливо заслужити

або

сумна історія

Вона була Прекрасною. Ідеальною, ...ну чи майже ідеальною (що дуже її засмучувало). в неї всі його сорочки - напрасовані,  посуд - вимитий, їжа - приготована, голова - не болить. за неї ніколи не соромно. всі її рішення - виявляються правильні. ніяких проблем.

мало б бути дуже зручно. тільки дякувати за таку ідеальну жінку поряд! все ж правильно? 

Загалом вона завжди все робила "правильно" і дуже вірила, що у відповідь (звісно ж!), її будуть любити. адже з дитинства похвала у вигляді "хороша дівчинка, молодець" від батьків за гарні справи і правильні вчинки - це і була та сама бажана і довгожданна Любов. 

А ні. виявилося що не працює. і розпачу, образі, нерозумінню, неможливості повірити в це - немає меж! як так! я ж ТАКА! я ж ТАК старалась, ВСЕ зробила правильно! а він обрав іншу?! /ображає мене/ не цінує взагалі?! (читаємо "не любить"). Але ж раніше (в дитинстві тобто) мене за це ЛЮБИЛИ! ...... (недоумение. занавес). 

Так буває часто з "недолюбленими дітьми", або тими з нас, хто отримав багато підкріпленого досвіду "любові ЗА ЩОСЬ" замість "абсолютної любові". Часто так буває зі старшими дітьми у сім)ї, яких помічають і відмічають за вчинки (щоправда, не завжди за хороші), однак в більшості роль старшої дитини - це заслуговувати увагу і любов. Тоді як меншій її дають "просто так", бо він "ухтижбозе" яке хорошеньке. Старшому завжди треба бути "розумнішим", відповідальнішим, і взагалі не мати права на помилку, і, відповідно, на дитинство. Дуже зручно батькам, адже тоді, на такого "не по роках розвиненого" можна лишати менше чадо. Відповідно старших, зазвичай, саме за це і хвалять - які вони розумні і вправні. А от за помилки жорстко карають нерозумінням, здивуванням і відсутністю любові "ти ж вже дорослий, як ти міг таке зробити?". Меньшеньким же (незважаючи на вік), все "сходить з рук" і часто їм можна (помилятися) куди більше, ніж старшим. 

*Це не є абсолютною закономірністю звісно, лише доведеною тенденцією, яка проявляються в більшості випадків. Іноді така вимогливість проявляється навпаки, до меншої дитини в сім)ї або незалежно від порядку народження.

Тож що ми маємо "на виході" у дорослому житті, коли наша героїня, наприклад, починає будувати стосунки? 

1) бажання бути врешті "долюбленою", тобто до-отримати "батьківську любов" від іншої значимої фігури (від батьків, часто, доотримати її вже неможливо)

2) віра в те, що любов можна і потрібно заслуговувати

3) схильність обирати об)єкт любові за принципом батьківської " я люблю тебе, але не так/ не стільки як тобі потрібно*

*для стосунків точно не підходять ті, хто любить одразу і просто так, вони вважаються "легкою здобиччю", з ними нудно і їх швидко покидають. зрозуміло що випадає складова "заслужити любов", а формула тоді не працює, і це стає вже ніби "не справжня любов". також, не обирають і геть віддалених і повністю байдужих об)єктів. симпатія з іншого боку завжди присутня, і, відповідно, формула зберігається, тобто ситуація моделюється схожим чином до власної батьківсько-дитячої. це стає способом "відтворити" ситуацію і завершити її бажаним для себе чином. ніби "повернутися в дитинство" і таки отримати ту бажану батьківську любов і визнання.  

Тож формула життя стає дуже проста і зрозуміла: СТАРАЙСЯ І ВСЕ ОТРИМАЄШ. Та от вона не працює. нажаль. 

Навіть парадоксально (на перший погляд) складається. чим більше героїня жертвує, старається, терпить - тим далі від любові їх стосунки та ставлення партнера до неї. Їй здається, що її використовують, принижують, (і іноді так і відбувається). Але зрозуміти ЧОМУ  - неможливо. Причина приписується йому, бо це наш партнер - така погана людина. (а вона, ж звісно, ще більша ідеальна мучениця), хоч це зовсім не солодко нажаль, і точно не окуповує затрачених зусиль. 

розпач. біль. ненависть. образа. 

тоді як з точки зору партнера - він потрапляє у "заручники" ідеальності, коли замість саморозкриття в стосунках треба демонструвати обажание своєї пари, неймовірної вдячності та визнання її прекрасності та ідеальності (по відчуттю, принаймні), відповідно - внутрішнє відчуття:

1) боржник (вона ж стільки для мене робить!)

2) нездара (вона ж набагато вправніша від мене в усьому!). 

Відповідно проявити власну неідеальінсть в такому "храмі правильності" соромно і неможливо (іноді, партнери вчиняють навпаки, спеціально демонструючи відштовхуючи поведінку, завідомо обираючи ганебно себе поводити, щоб вирівняти цю асиметрію в сторону ідеальності).

Бути ж визнаним самому за власні, найменші осягнення - тим більш важко, адже героїня хвалить лише за Вчинки, за щось суттєве, та й то неохоче, адже тоді, несвідомо, партнер "кращий за неї", тобто вона програла і її не люблять (пам)ятаємо, що люблять лише найкращих, переможців - у її картинці світу. тож вона конкурує з ним за роль найкращого в їх родині. і перемагає. от тільки переможеному це не надто комфортно....).

Однак, зрозуміло, що й партнер чомусь обрав саме нашу героїню (з власних, часто теж дитячих недо-задоволених потреб), тому залишається в стосунках, щось там отримуючи важливого. щоправда, "для розрядки" ситуації чи для отримання недостаючого компоненту (наприклад, визнання себе іншою жінкою, похвали, можливості бути з кимось неідеальним тощо) - знаходиться коханка, що ще більше ранить героїню і сприймається як остаточний провал і крайня зрада. 

Історія досить сумна. а тим більше що дуже часто вона відтворюється. 

ЩО робити - одвічне питання. логічно що почати з перегляду формули любові, яку нібито можна заслужити. але в цьому місці нам стає дуже боляче. бо, уявіть, якщо я всерйоз повірю що її (Любов) заслуговувати непотрібно і власне і не можна, це просто неможливо по суті любові, по її природі - то мені доведеться стикнутися з тим фактом, що всі ці роки мені НЕ давали того, що було моїм по праву, що я боролася з вітряками і служила за те, що й так мало бути моїм. що всі страждання з цього приводу були на марне а всі старання - впусту. 

хто з нас готовий відчути цей рівень болі, обманутості, предательства? 

але лише після цього, переболівши, можна звільнитися від "рабства служіння за любов" і жити вільною людиною.

нехай це було несправедливо. нехай багато втрачено. нехай  нічого вже не змінити в минулому. але ще є час змінити це у Майбутньому. давайте пробувати і жити далі. 

з повагою та найкращими побажаннями Анна Нижник, психолог, психотерапевт